Записи за 2015 год - Страница 11

- Що я, дурна зовсім! Все життя собі калічити!

Сусідка із стурбованим обличчям теж торкалась батареї і хитала головою. А вони йшли утрьох, я бачив їх крізь вікно, у неї за спиною, марширували через калюжі, тримаючись за руки, дід хмурився, а близнюки посміхалися короткому зимовому сонцю, і не тямили, курчаві, що моя сусідка тільки що їх обох поховала під байдужим ножем абортарію.

Наприкінці тієї ж зими дід пішов добровольцем до армії і поїхав приймати участь в АТО.

Напевно, для ефекту, треба б було далі написати, що дід загинув десь під Луганськом, і у парчевої труни поряд з почесним караулом голосно ридали донька й її, нічого не розуміючі, малюки.

Але ж це була б брехня.

Адже кілька днів потому дід повернувся живий та неушкоджений. І малюки того дня голосно сміялись, тим самим відомим на вісь двір сміхом. А дід обіймав їх та казав, що готовий на все заради того сміху.

...

18.09.2015

Не велено говорить

Она просыпается от звонка в дверь, сонная и растрепанная открывает. На пороге курьер, с букетом роз. Двадцать пять бархатных роз. И улыбающийся курьер.

— От кого? — как всегда спрашивает она.

— Не велено говорить, — привычно склоняет голову курьер. И убегает вниз по лестнице.

Так уже полгода, пятнадцатого числа каждого месяца, звонок, курьер, розы, не велено говорить.

Она варит кофе, пьет на кухне, забравшись на стул с ногами, греет руки об чашку, глядит на букет и улыбается.

Так с улыбкой она выходит из дома в Ростовскую слякоть. Едет в университет. Пишет на лекциях в конспект круглым детским подчерком.

Он просыпается от хлопка разорвавшейся мины. Или от толчка в плечо — пора, время, пора.

Два года назад он поступил в Национальный Университет имени Тараса Шевченко.

Потом был Майдан, пропахший шинной гарью пуховик, сбитые о брусчатку ботинки, травма руки от удара дубинкой. Когда «зеленые человечки» высадились в Крыму, он пришел в военкомат. Его взяли в армию, сначала направили в военную часть в Харьков, оттуда, позже, под Луганск.

Он просыпается, выходит в туманную слякоть, перепаханную танковыми гусеницами, со сна его морозит.

Она улыбается. Её парень, одногруппник и спортсмен, подозрительно интересуется:

— Что, опять?

— Опять, — улыбается она.

— Букет?

— Букет…

— И опять никакой записки.

— Опять. Никакой.

Парень качает головой. Раньше парень сильно нервничал каждого пятнадцатого числа, но ничего не происходило, кроме букетов, ни звонков, ни писем, ни встреч, парень проверял, знает, и парень успокоился, хотя помнит и немного все равно нервничает.

Она не обращает внимания. В пол-уха слушает сплетни подруг.

Он с телефона заходит в интернет, проверяет почту, просматривает отчет о доставке.

Он вспомнил о ней, когда рядом ранило товарища, ранило плохо, в живот, и было много крика и крови.

Нет, не так.

Он и не забывал о ней. Помнил, когда «беркут» сломал строй и побежал, наступая, вниз по Грушевского. Помнил, когда читал слова военной присяги перед строем бойцов. А когда раненный товарищ забылся в обмороке, он понял, что просто думать о ней мало, мало просто надеяться на встречу завтра, потому что завтра может никогда не наступить. Тогда он с телефона зашел в интернет, и заказал для неё доставку букета. Пятнадцатого числа. А адрес её он узнал раньше, у её родителей.

Она окончила школу в Киеве два года назад, 61-ю киевскую школу, и уехала в Ростов поступать в университет. Еще до Майдана, Крыма и ДНР и ЛНР. Еще в братскую соседнюю страну. Она плохо представляет себе Россию, воюющую с Украиной.

Он окончил 61-ю киевскую школу два года назад, и сейчас, в окопах, он хорошо себе представляет, как Россия воюет с Украиной.

Я знаю все об этой истории.

Потому что она — моя старшая дочь. А он — её одноклассник, и я давно знаком с его родителями.

...

22.09.2015

Це щось із серцем

Ось що я можу сказати про місцеві вибори, так ось ці слова у добрих домах не доречні. Тому я краще розповім вам за любов.

З самого початку знайомства дядько Толя зробив геть усе, щоб не сподобатись нашій родині. Це треба було мати не аби який талант, адже взагалі наша родина дуже добра, особливо дідусь, котрий тікав з хати кожного разу, коли кололи кабанчика, не міг бачити, як штрикають в бік свині гострого ножа, а пізніше у кожної котлети просив вибачення.

Широкоплечий та високий, дядько Толя прийшов до нас в дім сватати тітку Любу. З нею він до цього зустрічався півроку, водив її у кіно їсти цукерки на кріслах останнього ряду, дарував квіти й писав безхитрісні вірші. Ось, нарешті, й прийшов, як казала бабуся «саме час, коли помідори геть дешеві».

Зайшов, весь такий чепурний, немов першотравнева трибуна. Раптом, побачив тітку Клаву, рідну сестру тітки Люби. І, очумілий сам від себе, з порогу посватався до тітки Клави.

Батьки завмерли в шоці, свати втратили дар мови, сестри спалахнули червоним кольором.

— Анатолію, ти впевнений? — запитала племінника тітка, рівна, як штангенциркуль, єдина кровна родичка дядька Толі у цілому світі. Тітка у війну, відразу після смерті брата, здала дядька Толю в інтернат, розумно розсудивши, що так їм удвох буде простіше прогодуватися. Коли після інтернату Толя вступив до педагогічного училища, вона почала двічі на місяць акуратно переводити йому гроші, з якогось Кримського містечка із дивною неросійською назвою Сімеїз — десять карбованців сьомого і десять двадцять сьомого числа. На сватання дядько Толя, що вже працював істориком в Луганській школі, викликав тітку телеграмою. Та приїхала. Не зустрічаючись років двадцять, вони були неприємно здивовані один одному на залізничному вокзалі Луганська. Тітка виявилася сухорлявою старою з владними складками по обидві сторони твердого рота. Дядя Толя виявився високим, галасливим хлопцем, ніби в докір тітці, дуже схожим на свого батька, якого він зовсім не пам'ятав.